Автор: KiraAndyOttava

Привіт всім, друзі. Вже в середині липня відбудеться благодійний піший похід, в якому зі мною буде мій товариш, Кіра Біндюкевич. Ми разом пройдемо понад 200 км вздовж ріки Сан-Лоран, щоб дістатись з Монреалю до Оттави. Пересуватись будемо по велодоріжці, тож не хвилюйтесь, все буде безпечно.

Я дуже сподіваюсь, що під час походу вдасться зібрати кошти, які потім ми передамо до українських лікарень. Моє палке бажання – допомогти українцям, які внаслідок агресії РФ втратили кінцівки, мрію допомогти їм почати знову ХОДИТИ. Наступна амбітна мета – створення реабілітаційного центру саме для людей, які, нажаль, через бойові дії втратили руки і ноги і змушені самостійно пристосовуватись до іншого життя.

Ми проходитимемо повз парки та муніципалітети. Тож будемо раді кожному, хто долучиться і, можливо, подолає певну частину шляху разом з нами. За нашими розрахунками, ця подорож триватиме 14 днів. Сподіваюсь і на інформаційну підтримку: чим більше уваги ми всі гуртом привернемо до проблеми, тим більшій кількості людей зможемо допомогти. Слава Україні!

Як і обіцяв, в цьому пості детальніше розповім про свою ідею. Вона полягає ось у чому: планую дійти з Монреалю до Оттави (столиця Канади) пішки.

Враховуючи мій досвід, розумію, яким актуальним є питання здоров`я, тим паче зараз. Тож метою є збір коштів для українських лікарень, щоб підтримати наших медиків та надати можливість лікуватись українським захисникам та дітям.

Я дуже люблю мою неньку – Україну і хочу зробити все, що можу, щоб наблизити нашу перемогу та разом будувати сильну, квітучу, мудру та щасливу країну.

Можливо, у вас виникне питання – як я зможу це зробити, враховуючи те, що я маю ДЦП. Може, хтось називатиме мене «калікою», але в першу чергу я – українець, а отже, сильний духом. Під час пішої ходи разом зі мною буде мій друг, Кіра Біндюкевич, який підтримає мене на всьому шляху «від і до». Коли у вас є такі друзі, які готові підтримати таку ідею, розділяють ваші цінності та будуть поруч на шляху до мети – знайте, ви щаслива людина.

 Як я розповідав раніше, за своє життя я переніс багато операцій. Після повернення до Канади я цілий рік не міг ходити… мої будні перетворились на те, щоб знову і знову вчитися присідати чи просто ходити.

Через проблеми з ногами, я був змушений перейти до іншої школи, але не зміг її закінчити. В цьому навчальному закладі вчителям  було не вигідно, щоб такі учні, як я, швидко закінчили школу. Мене не переводили в наступні класи і давали зрозуміти, що я не можу закінчити школу, бо не маю здібностей. Щоб зрозуміти, що нема перспектив, мені знадобилося три з половиною роки.

Я зібрався з силами, перейшов до іншої школи, закінчив її, а за 9,5 років зміг вступити до університету. Зараз я навчаюсь в Монреальському університеті на факультеті перекладу (англійська – французька). Тут я зустрів дуже гарних вчителів, які мене завжди підтримували.

Здавалося, що життя починає поступово налагодуватися. У 2021-му році я розпочав ще один курс в коледжі – по відеомонтажу. Втім, 24 лютого 2022 року весь світ перевернувся тому, що Росія підло та нахабно напала на мою батьківщину.

Я багато думав про те, як можу допомогти своїй країні. Незважаючи на хворобу, я люблю ходити і дуже багато ходити. Тож в мене виникла ідея влаштувати благодійну ходу, метою якої є збір коштів для українських лікарень. У наступному пості я розповім про цей задум детальніше і буду радий кожному, хто зможе долучитись до проекту.

До 15 років я жив і навчався в Україні, і це теж було непростим періодом. На жаль, «система» освіти побудована таким чином, що більшості викладачів ти «заважаєш». Адже людина із вадами потребує індивідуального підходу та більшої уваги для себе. Те, що решта учнів можуть робити швидко, для людини з ДЦП може виявитися вкрай складним. Мені довелося змінити чотири школи, і я досі вдячний тим вчителям, які зробили все, щоб я врешті решт почувався добре серед однолітків. Мені дуже прикро усвідомлювати, що таких вчителів дуже мало на цьому світі.

Потім разом з батьками ми переїхали до Канади. Було важко, адже я був підлітком і потрібно було розлучатися з друзями і звичним життям та адаптуватися до нової культури і менталітету. Два роки я вчив французьку мову, і хоча було складно, все ж її вивчив.

Коли мені було 17, ми з батьками повернулися до Києва, адже потрібно було робити серйозну операцію на обох ногах. Я переніс багато операцій за своє життя… так багато, що точної кількості втручань вже не пам`ятаю. Але я пам`ятаю кожного лікаря, який допомагав мені у боротьбі, і кожному «ДЯКУЮ» досі. І коли згадую цих людей, мені теж хочеться допомагати лікарням, в яких вони працюють, адже ці люди дійсно рятують життя. Пам`ятайте тих, хто вам допомагав, впевнений, одного дня бажання зробити щось для цих людей стане дуже потужною мотивацією для вас.

Всім привіт, хто ще не знає мою історію, у цьому пості розповім про себе дещо детальніше. Мене звати Олександр, із самого дитинства маю ДЦП, ліва сторона тіла працює погано. Все своє життя я був змушений прикладати величезні зусилля, які для інших людей є простими: їсти, митися, розмовляти, ходити.

Коли твоє тіло не працює так, як має і як хотілось би, це супроводжує кожен день життя складнощами. Але я завжди мав підтримку від батьків, які повторювали – ти можеш досягти багато чого в житті, коли маєш бажання та внутрішню силу.

Саме тому я завжди прагнув досягати своїх цілей, хоч які б перепони не з`являлись на цьому шляху. У людини завжди є вибір – залишити все, як є та бідкатися на обставини, чи діяти і рухатися вперед. Мабуть, саме через те, що я пройшов і проходжу через багато складнощів, розумію, як потребують підтримки люди з інвалідністю. Я обираю використовувати свій досвід, щоб надавати допомоги тим людям, які так само як і я, мають вчитися заново ходити. І яким чином я це робитиму – розповім детальніше згодом.